Спільна молитва за Україну: пам’ять, що болить і єднає
24 лютого 2026 року Захарівська багатопрофільна лікарня разом із керівництвом громади, представниками установ, організацій та відділів Захарівської громади зібралися на спільну молитву за Україну. Цей день став моментом тиші, вдячності й скорботи – днем, коли кожне серце говорило без слів.
Хвилина мовчання – як реквієм за загиблими
Над площею лунали слова, що торкалися найглибших струн душі – як реквієм за тими, хто віддав життя за нашу свободу:
«Зачекай! Зупинись! Зупинись хоч на мить!
Не спіши – то хвилина мовчання.
Зрозумій, що комусь та хвилина болить…
Та хвилина для когось остання».
Ця хвилина мовчання об’єднала всіх у спільному болю й пам’яті.
З болем і щемом про земляків, загиблих за 12 років війни, говорив Захарівський селищний голова Олексій Осійчук. Його слова стали голосом громади – тихим, але сильним, сповненим вдячності й відповідальності пам’ятати.
Молитва, що підносить і лікує
У скорботі та молитві присутні схилили голови під час молебню, який відслужив настоятель Свято-Успенської церкви ПЦУ протоієрей Роман Косович. Молитва звучала як прохання про мир, як подяка за мужність і як обіцянка не забути.
Під час молитви лунали і щирі слова за загиблих медиків – тих, хто до останнього залишався поруч із пораненими, рятував життя під обстрілами, працював у надлюдських умовах і віддав своє життя, виконуючи професійний та людський обов’язок. Їхній подвиг – це приклад справжнього служіння, жертовності й любові до людей.
Квіти пам’яті
Як краплини пролитої крові, багряніли квіти, покладені до Стіни Пам’яті загиблим захисникам. У цій тиші було все: біль втрат, сила єдності й віра в те, що пам’ять – жива.
Цей день нагадав кожному з нас: пам’ять – це наш обов’язок, а спільна молитва – шлях, який тримає громаду разом і додає сил іти далі.
